Згадую часи до появи соцмереж. Я приходив до друзів без попередження , дзвонив їм, ми десь зустрічалися, гуляли, проводили час разом. Ми не мали іншої змоги знати про справи одне одного, нам було цікаво поспілкуватися та вбити нудьгу разом, а потім прийшли смартфони і ми стали самотніми. Ми тепер рідко бачимося, а натомість слідкуємо одне за одним у соцмережах. Ми наче в курсі того, що відбувається в житті друзів та знайомих, але в курсі лише відфільтрованих речей та нічого не знаємо про глибші речі, про радість та біль. Бо ми побачили кілька фоточок, прочитали короткий опис і досить. Тепер усі ми – медіа, кожен з нас – бренд. Тепер ми знаємо значно більше із життя людей, які нам не важливі, ніж про те, що відбувається в житті наших друзів, братів та сестер. Ми стали поверхневими, самотніми, сумними. Ми боїмося пропустити щось важливе. Нас прив’язали дофаміновими мотузками до цих маленьких екранів. Ми люди, що постійно смикаються та дістають телефон. Ми люди, що постійно дивляться в руку. Ми залежні. Звільніть на від цих кайданів. Ми тихо благаємо, але надії стає все менше. Ми живемо у смартфоні, прагнемо відповісти на кожен запит. Ми постійно питаємо себе: «А якщо я пропущу щось важливе?». Ми боїмося втратити можливість, яка раптом принесе принца на білому коні, дасть нам новий проект, більше грошей та щастя. Ми хочемо більше, краще, яскравіше, щоб поділитися цим у соцмережах із такими ж нещасними, які хочуть того ж, але вже давно не відчувають радості та наповнення від життя, лише уколи заздрості та гніву від того, що у людей у соцмережах все так добре, так яскраво, а в нас ні. Ми розбиті, знищені, виснажені, звільніть нас від цих пут технологій. Розбудіть нас від цієї Матриці. Ми люди, ми хочемо бачити небо, хочемо помічати запах дерев та повітря після дощу, хочемо бачити очі ближніх, чути їхні голоси. Ми хочемо дивитися з гори у далечінь, лежати у морській воді, пити каву у ранковому сонці, ми хочемо викинути смарфон у смітних та просто бути щасливими. Навіщо ми самі загнали себе у ці кайдани? Навіщо ми віддали ключі від нашого щастя цим маленьким чорним коробочкам, що привя’зали нас міцніше за смолу? Ми не знаємо відповіді, але благаємо: — Звільніть нас!